Велич і трагедія Джеймса Мейса «Дзеркало тижня. Україна» №6, 17 лютого 2012
18 лютого минає 60 років від дня народження Джеймса Мейса — видатного сина американського та українського народів, світового вченого-гуманітарія, яскравої Особистості.
«Саме прискіплива організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду». Ці слова професора Сорбонни Алена Безансона, що були сказані ще в 1983 році, доволі точно визначають сутність злочину, вчиненого сталінським керівництвом СРСР на території України в 1932-1933 роках. І сьогодні для усіх людей дуже важливо пам'ятати про цю трагедію ХХ сторіччя - одну з найстрашніших. Втім, манкуртів та циніків просимо не турбуватися.
18 лютого минає 60 років від дня народження Джеймса Мейса — видатного сина американського та українського народів, світового вченого-гуманітарія, яскравої Особистості.
Минулого тижня на запрошення Національного університету «Києво-Могилянська академія» столицю України відвідав професор Стенфордського університету (США) Норман М.Наймарк. Візит відомого американського історика насамперед запам’ятався широкою презентацією його нової книжки «Геноциди Сталіна», яка щойно вийшла друком у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія». Пан професор люб’язно погодився дати інтерв’ю DT.UA.
28 квітня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію про вшанування пам’яті жертв великого голоду (Голодомору) в колишньому СРСР. Європейські парламентарі визнали, що великий голод в СРСР був «викликаний жорстокими зумисними діями та політикою радянського режиму» і є злочином проти людяності. ПАРЄ не заперечила української оцінки Голодомору як геноциду. В резолюції зазначено, що «в Україні, яка постраждала найбільшою мірою… ці трагічні події відомі як Голодомор (політично мотивований голод) і визнані українським законом актом геноциду українців».
Селяни-втікачі з радянського боку на території Західної України з’явилися вже на початку 1932 року. Львівська газета «Нова зоря» наводила дані: за цілий 1931 рік кордон перейшли 324 родини, а лише в січні-березні 1933-го — 359. Біженців не зупиняли ані озброєні до зубів радянські прикордонники, ані польська влада прикордонних воєводств.
22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. У зв’язку із цією подією тиражували заяви і коментарі представників окремих політичних сил, в яких постанова СБУ про порушення кримінальної справи розцінюється як піар-акція напередодні президентських виборів і як така, що спотворює історію, провокує внутрішній конфлікт і погіршує відносини з Росією, є несвоєчасною і нелегітимною.
Наприкінці минулого року автор розмовляв з учителями Горохівської середньої загальноосвітньої школи імені Івана Франка, що у Волинській області, Оксаною Чернящук та Ольгою Киричук. Ішлося, власне, про те, як члени шкільного клубу «Старшокласник» вирішили зібрати свідчення про голодомор 1932—1933 років. Заходилися опитувати жителів міста й району, котрі в ті страшні роки, що припали на їхнє дитинство, жили на Сході та Півдні України, де голодомор забрав найбільше жертв. Розповіді людей про бачене й пережите переконували — більшовицька влада, забираючи з селянських дворів усі продовольчі запаси, свідомо прирікала людей на голодну смерть. Мабуть, саме тому Ольгу Киричук так глибоко вразило почуте від жительки Горохова, з якою вирішила поговорити, знаючи, що вона теж приїхала на Волинь зі Сходу України. «Ніякого голодомору не було! Усе це — ворожі вигадки!» — несподівано заявила жінка всупереч страшній правді, всім своїм виглядом демонструючи категоричне небажання продовжувати розмову.
Питання, пов’язані з голодом 1932—1933 рр. в Україні, і сьогодні залишаються гострими. Ми спробуємо знайти відповіді на деякі з них у розмові зі Стівеном Комарницьким та Маргарет Сіріол Коллі. С. Комарницький — британський українець (народився 1963 року, мешкає в Йоркширі), багато років бореться за відновлення історичної справедливості стосовно трагедії Голодомору в Україні 1932 — 1933 рр. як масового цілеспрямованого знищення нації, тобто як геноциду. Маргарет Сіріол Коллі — 84-річна племінниця відомого журналіста Ґарета Джонса, який одним із перших відкрив світові правду про Голодомор.
Музей Голодомору як злочину комуністичного режиму зачіпає і свідомість, і найтонші струни людських почуттів — це новий, складний і, очевидно, в чомусь страшний крок для Української держави. Про такий музей уперше офіційно заговорили у 2003-му. Відтоді його можливе місце розташування «на папері» віддалялося і віддалялося від центру столиці: вулиця Трьохсвятительська, Михайлівська площа, Арсенальна площа, Старонаводницька вулиця. У серпні 2007 року Київська містобудівна рада затвердила проект Меморіалу жертв Голодомору, «одним з елементів» якого є музей. Зараз свічку-меморіал поспіхом будують у низовині за Парком Слави
У попередньому номері «ДТ» йшлося про рішення Священного Синоду УПЦ визнати Голодомор в Україні актом геноциду і про пов’язані із цим сумніви. Однак вони торкнулися виключно формулювань, які й стали предметом бурхливого обговорення протягом усього минулого тижня.
Священний синод Української православної церкви (у канонічній єдності з Московським патріархатом) називає Голодомор в Україні 1932—1933 рр. геноцидом. «На щедрому українському чорноземі вмирали в страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства», — говориться в зверненні Священного синоду УПЦ (МП) із приводу 75-ї річниці Голодомору 1932—1933 рр. в Україні, підписаному митрополитом Володимиром (Сабоданом). Текст документа розміщений на сайті УПЦ (МП).
23 жовтня Європейський парламент, один із основоположних органів Європейського Союзу, ухвалив резолюцію «Про річницю Голодомору, штучного голоду в Україні 1932—1933 років». Судячи з першої реакції на цю подію цілої низки українських ЗМІ та коментарів їхніх читачів, країна, частина якої очікує визнання Голодомору геноцидом, а інша — заперечення цього, розгубилася. Замість звичного «геноцид» європарламентарії висловили абсолютно нову позицію, визнавши Голодомор злочином проти людяності. Ефект несподіванки виявився таким сильним, що багато хто вагався, як точно перекласти цей термін, і замість давно усталеного й концептуально правильного «людяність» говорили про «людство».
Колись на початку 90-х минулого століття на Майдані Незалежності мимоволі зайшов у дискусію з молодиком комсомольського віку, що стояв, тримаючи якесь комуністичне гасло, в гурті кількох своїх однодумців із прапорами кольору крові. На запитання, чи знає він про Голодомор 1933-го, молодий червоногвардієць не вагаючись відрізав: «Це брехня, що вимерло шість мільйонів селян. Померло тільки три». — «То що, тобі трьох мільйонів людей, які загинули в муках, замало?!» — вигукнув я спересердя. Ледве втримався, аби не врізати тому юному сталіністові.
Назву запропонованої статті вибрано як антитезу статті відомого українського дослідника, доктора історичних наук Станіслава Кульчицького «Український Голодомор у радянській державі-комуні» («ДТ» №34, 13.09.2008 р.). У ній коротко викладено концепцію Голодомору в контексті побудови комунізму в СРСР. На думку вченого, Сталін прагнув реалізувати ленінську ідею побудови держави-комуни: без приватної власності й товарно-грошових відносин. Проте останні — як «пережиток капіталізму» — йому не вдалося ліквідувати.
Закінчення.Початок читайте в «ДТ» №37
Деякі дослідники, політологи і політики як в Україні, так і поза її межами, визнаючи його злочинний характер, не вважають Голодомор злочином геноциду, попри ухвалення у 2006 р. Верховною Радою України Закону про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні. Вони аргументують свою позицію тим, що в той час на безмежних просторах Країни Рад від голоду масово гинули не лише українські селяни, і тому, мовляв, немає сенсу виокремлювати геноцидний характер українського Голодомору. Така постановка питання ігнорує національний вимір українського Голодомору, на який аргументовано вказують багато дослідників, зокрема такі авторитетні, як Роберт Конквест та Джеймс Мейс.
Кінорежисер Сергій Буковський і сценарист Сергій Тримбач звернулися з проханням коротко викласти концепцію Голодомору, яку обґрунтовую у своїх останніх книгах. Вони хочуть зрозуміти контекст цієї трагедії, її передумови та логіку. Оглядачі впливових американських газет із резиденцією в Москві телефоном або особисто звертаються із цим же запитанням. Їм ідеться про те, щоб виробити власний погляд на проблему, яка стала гостродискусійною.
Усе затихло на Дніпровських кручах після того, як торік у листопаді оголосили переможця конкурсу на архітектурне рішення Меморіалу жертвам Голодоморів в Україні. Стало зрозуміло, що меморіалу бути, де йому бути (між Парком Слави та Лаврою) і яким саме (дзвіниця, хрести й ангели), докладніше — «ДТ», № 46 (675) 1—7 грудня 2007. На чому й заспокоїлися.
Нещодавно Київ відвідав видатний французький вчений, академік Французької академії наук (Інституту Франції) Ален Безансон. Він приїхав на презентацію українського перекладу своєї книжки «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту», що про неї «Дзеркало тижня» вже писало («Про генетичну спорідненість тоталітарних ідеологій» — №14 від 12.04.08). Презентація цієї «дуже своєчасної», на думку директора Інституту національної пам’яті академіка Ігоря Юхновського, книжки стала подією в інтелектуальному житті України, а пан Безансон дав ексклюзивне інтерв’ю «ДТ».
Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся круглий стіл «Чуєш, роде мій ріднесенький, хоч би вийшов хто хоч однесенький!» (Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду), присвячений правовим аспектам цієї трагедії. На зібранні з участю відомих учених (істориків та юристів), політиків, представників органів влади розглядалися питання визначення злочину геноциду згідно з міжнародним правом та ознак геноциду в Голодоморі 1932—1933 рр., обговорювався Закон України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», ухвалений 29 жовтня 2006 року.
Дуже хотілося б, щоб про геноцид українців 1932—1933 років ми пам’ятали не лише, коли «положено». Як про жінок на 8 Березня. Чи про Бога — на Різдво. Бо осягати тут іще дуже й дуже багато.
Очевидно, що трагічна тема Голодомору в Україні — це ще дуже-дуже багато білих непрочитаних сторінок нашої історії... І вже сьогодні розпочалась досить активна робота над створенням меморіального комплексу «Жертвам голодоморів в Україні». Як відомо, такий комплекс буде в центрі Києва — це Печерський район, вулиця Січневого повстання, 15-а. І зрозуміло, що до цього відповідального проекту сьогодні прикута особлива увага громадськості. Деякі аспекти концепції архітектурно-планового вирішення майбутнього комплексу спеціально для «ДТ» прояснив архітектор Анатолій Гайдамака — автор проекту і людина, до якої особливо прислухається президент Віктор Ющенко.
2008-го, що вже не за горами, виповниться два десятиліття, відколи в державному видавництві у Вашингтоні вийшла друком «Доповідь американської конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні». Ця подія, що відбулася на берегах Потомака, робить честь Америці й частково згладжує її тяжку моральну провину перед українською нацією після того, як адміністрація Франкліна Рузвельта в листопаді 1933 року встановила дипломатичні відносини з СРСР, видавши тим самим індульгенцію злочинному сталінському режиму. Беру на себе сміливість стверджувати: видання, яке побачило світ у Вашингтоні 1988-го, має більше значення не для США, а для України. Ось найважливіший з цілої низки висновків, що їх дійшла на основі аналізу історичних фактів створена з ініціативи діаспори комісія: «Йосиф Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.». Зайво говорити, що це формулювання має чітко виражений національний зміст.
Чому питання про Голодомор таке важливе для України? Нині країна перебуває в процесі національного та історичного самовизначення, наново осмислює події давнього і недавнього минулого, особливо ті, що стали фатальними, трагічними віхами її історії. Голодомор і Друга світова війна — саме такі віхи. Це болючі теми, і тому питання про визнання Голодомору актом геноциду стоїть для України дуже гостро.
Історія України XX століття — «новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло», як писав у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко. «Коли подумаю, що сталося і що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської, неземної, пекельних мук, нечуваної люті, катувань, неправди, прихованих скорбот, лжі, заслань і розстрілів. Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій… Скільки розбитих духовно і фізично сердець. П’ятнадцять мільйонів трупів і вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого у світі» (22.IX.1945. О.П.Довженко. «Щоденник»).
Коли дослідники отримують можливість працювати з недоступними раніше документами і матеріалами — це завжди подія. У випадку із розсекреченими наприкінці 2006 року архівними джерелами Галузевого державного архіву СБУ (ГДА СБУ), що стосуються Голодомору 1932—1933 років, — подія подвійна. Адже тривалий час вважалося (з різних причин), що там не збереглося документів про трагедію, яку пережила Україна на початку 30-х років. Проте ретельний пошук працівників ГДА СБУ увінчався успіхом.